Об'єднання українських товариств Латвiї   Rotating Header Image

“Сестри по обидві сторони Збруча:історичний досвіт жіноцтва Галичини та Наддніпрянщини” Дві різні точки зору на фемінізм в Україні. Виступи 23 вересня 2014 р. у Львові.

Олеся Применко, к.філос.н., голова Всеукраїнського жіночого товариства ім. Ольги Басараб та Олени Теліги

НАЦІОНАЛІЗМ VS ФЕМІНІЗМ: ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТКИ – НЕ ФЕМІНІСТКИ

Часто кажуть, що українська жінка, яка нарівні з чоловіками веде боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, обов’язково має бути феміністкою. Такою собі войовницею-амазонкою, натурою сильною, мужньою та незалежною.

Такі розмови особливо часто ведуться сьогодні, у вік емансипації та ствердження жіноцтва на керівних посадах в усіх сферах суспільного буття.

Мій нарис є певною спробою спростувати такі уявлення, оскільки вони несуть лише шкоду для українського суспільства – порушують гармонію взаємин між чоловіком і жінкою, відкидають традиційні християнські підвалини української родини. Стверджую, що в історії України не було прикладів фемінізації у жодній сфері, що українська жінка в минулому ніколи не перебирала на себе чоловічих обов’язків, не виконувала чоловічої роботи за власним бажанням.

Явище фемінізму набувало поширення вже за часів Радянського Союзу, коли жінка позиціонувалася не як жінка, а як „таваріщ”, колега по роботі. Коли журнал „Радянська жінка” ряснів фотографіями жінки мужнього вигляду, одягненою в робу, з червоною хустиною на голові і киркою в руці. Ніде не йшлося навіть про материнство – цю функцію виховання перебрали на себе, починаючи від дитячого садочка, навчальні заклади всіх рівнів, які „виковували кадри для партійної роботи”. Тип жінки, пропагований в Радянському Союзі, мало нагадував жінку, а був якраз зразком фемінізації, що сьогодні так вихваляє Захід.

Після розвалу СРСР „фемінізовані” жінки в Україні отримали гарячу підтримку своїх західних „колег”. І сьогодні кожен (чи кожна), хто виступає проти фемінізації суспільного буття, отримує тавро „придушувача жіночої гідності”, „противника прогресивного руху жінок” і таке інше. Натомість, я часто запитую жінок, чи хотіли би вони працювати як чоловіки: витягувати вугілля з шахт, тягати рейки на залізниці, прокладати труби, асфальтувати дороги тощо. Жодна поки що не погодилася, якою б ярою прихильницею фемінізму не була.

Для кращого розуміння звернімося до ідейних та історичних основ теорії рівності двох статей, поширеної сьогодні. Передусім варто нагадати, що сутністю феміністичних переконань є думка про суспільну дискримінацію жінки, насамперед через приналежність до своєї статі. У публіцистичній та політологічній літературі наводять декілька визначень явища фемінізму:

1. Соціально-політична теорія, що аналізує гноблення жінок та перевагу чоловіків в історичному минулому і сьогоденні, а також осмислює шляхи подолання чоловічої переваги над жінками.

2. Широкий соціальний рух за рівність прав і можливостей для жінок, проти соціальної системи з нерівноправним положенням людей різних статей.

3. Ідеологія, що виступає проти жінконенависництва.

4. Філософська концепція соціокультурного розвитку, альтернативна до європейської традиції, яка виявляє зверхність до жіночого соціального досвіду в уявленнях про світ і суспільство.

Слово „фемінізм” (з французької мови feminin (е) перекладається як „жіночий (а)”) вперше використав французький соціаліст-утопіст Шарль Фур’є наприкінці XVIII ст. Він називав феміністами прихильників жіночого рівноправ’я, вважаючи, що „соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу”.

Розмови про роль жінки в суспільстві, що містять феміністську перспективу, ведуться від епохи так званого „високого середньовіччя”. У деяких дослідженнях витоки феміністської концепції пов’язують із виникненням плеяди жінок-єретичок в країнах Європи, які оголосили наприкінці ХІІІ – у ХІV ст. про своє право на особливу інтерпретацію Учення Христа, який розумівся ними як божественна істота, що не мала статі і навіть є швидше жінкою, ніж чоловіком. Однією з таких жінок була Юліана Норіджська, яка жила у ХІV ст. На початку XVI ст. серед захисників прав жінок – звинувачений в єресі філософ Корнеліус Агріппа (1486 – 1535), автор „Декламації про благородство і перевагу жіночої статі над чоловічою” – вважав, що лише „тиранія чоловіків позбавляє жінку свободи, отриманої нею при народженні”.

Витоки фемінізму містяться також у культі людини в епоху Відродження та пов’язані з іменами перших італійських жінок-письменниць – Ізотти Ногаролли, Лаури Черети. Авторка „Книги про Град Жіночий” (1405) Христина Пізанська (1364 – 1430) описала ідеальне місто – притулок усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість відносно себе від оточуючих чоловіків і суспільства. Француз Пулена де ля Бару в своєму есе 1673 року „Про рівність обох статей” обґрунтовував тезу про те, що нерівноправне становище жінки є результатом підпорядкування її грубій чоловічій силі, а зовсім не „розпорядження природи”.

У XVII – XVIII ст.ст. у США, Франції, Німеччині фемінізм виявляється як емансипація – гасло більшості кампаній за здобуття рівноправ’я жінок у різних сферах (насамперед у царині освіти, праці, громадянських прав). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. боротьба за політичне рівноправ’я виливається у суфражизм – рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав, що зародився в Англії.

Початком організованого руху вважається 1848 рік, коли в Сенека Фоллз (штат Нью-Йорк, США) пройшов з’їзд із захисту прав жінок під гаслом „Усі жінки і чоловіки створені рівними”.

Основоположницею і теоретиком „другої хвилі” фемінізму стала француженка Симона де Бовуар, авторка книги „Друга стать” (1949), яка розкритикувала постулат про природність сексуального розподілу праці. На її думку, співвіднесеність жіночого й чоловічого начал є історичним стереотипом, що має в своїй основі не взаємодоповнення, а владну ієрархію (чоловічого над жіночим). Відомо, що де Бовуар прожила стражденне життя зі своїм коханцем філософом-екзистенціалістом-атеїстом Жаном-Полем Сартром, який ніколи не пропонував їй вийти заміж. Сімона де Бовуар не мала дітей, водночас постачала Сартру коханок, з деякими сама вступала в інтимні стосунки, а деяких удочеряла, на догоду своєму знаменитому коханцю.

З другої половині ХХ ст. фемінізм має різні течі, що розрізняються географічно (американський, європейський, третього світу, пострадянський і постсоціалістичний), етнічно (фемінізм „білих”, „чорних„), ідеологічно (ліберальний, соціалістичний і марксистський, радикальний), за конфесіями (християнський, ісламський), за методами і спрямованістю дій (екофемінізм, пафіцистський, сепаратистський), за приналежністю до філософських і психологічних напрямків (модерністський, постмодерністський і постструктуралістський, психоаналітичний), за сексуальною орієнтацією та ідентичністю прихильників (лесбійський, садомазохістський, а також такий, що об’єднує всіх невизнаних суспільством індивідів нетрадиційної сексуальної орієнтації – квір-фемінізм).

Завдяки боротьбі соціал-феміністок і марксисток проти дискримінації жінок у сфері праці, у США з початку 1970-х років відмінена позначка „стать” в автобіографіях, необхідних під час влаштування на роботу, впроваджене формалізоване тестування як форма відбору здібних працівників.

Найяскравіший напрям у фемінізмі – радикальний фемінізм, сформований у ХХ ст., представники якого розглядають жінок як біологічний „клас„, що дискримінується й експлуатується. Така модель представляється феміністками як зразок для вивчення інших форм пригноблення. Патріархат у їхній концепції – автономна соціальна та історична сила. К. Міллет („Сексуальні політики”, 1970), С. Файерстоун („Діалектика статі”, 1970), А.Дворкін („Порнографія. Чоловіки володіють жінками”, 1975), К. Дельфі та ін. вважають, що нерівність статей можна знищити, якщо жінки захоплять у свої руки всі засоби відтворення людини, всі репродуктивні права і, головне, виховання (оскільки чоловіки відтворюють у синах „собі подібних” – тих, хто буде в майбутньому пригнічувати жінок). Для радикалів характерне обговорення таких сюжетів, як чоловіча монополія в культурі і знаннях, статева дискримінація в повсякденному, особливо – у сексуальному житті. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з існуючої ситуації: феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату; феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків; заміна чоловічої культури на жіночу; створення типу культури, що об’єднує обидві моделі культури.

Держава для радикальних феміністок – інструмент контролю жіночої сексуальності, чоловіки – соціальна група, яка примушує жіночу сексуальність до постійного обслуговування своїх потреб і бажань (тому радикальні феміністки критикують закони про заборону абортів, обмеження використання контрацептивів, стерилізації, виступи проти одностатевих, особливо лесбійських сімей), лесбіянство – ознака внутрішнього заперечення патріархальних форм сексуальності, шлях переосмислення для феміністок.

Історичний огляд гендерної проблематики чітко показує її зсув – від витоків фемінізму в спотворенні Вченні Ісуса Христа у Середньовіччі та Відродженні, через емансипацію у суспільно-політичній площині, коли європейські й американські жінки боролися за свої права як громадянки (ХІХ – ХХ століття), до становлення феміністського світогляду, який кардинально змінює традиційні установки щодо сім’ї, держави, соціуму (кінець ХХ століття). Очевидно, що такі зміни є негативними для сучасної й майбутньої України, яка має будуватися на націоналістичних засадах.

Мислення феміністки є нетиповим для української жінки, тобто нетрадиційним. В українській традиції, з часів Київської Русі, жінка є берегинею родини, яка турбується про національне виховання своїх дітей, охоронницею дому у буремні часи, коли чоловік воює з ворогом-нападником. Українська жінка виконує чоловічі обов’язки лише тоді, коли її змушують обставини, – у періоди лихоліть, які часто переживала Україна. Безліч прикладів цьому знаходимо в історії.

І сьогодні, коли продовжується національно-визвольна боротьба на українських землях, жінка-націоналістка відчуває свій обов’язок перед власною родиною, перед майбутніми українськими поколіннями стати поруч чоловіка, який бореться за УССД. Але це ніякою мірою не означає прихильність українських націоналісток до фемінізації суспільного буття.

Навпаки, українська жінка, яка прагне зберегти гармонію подружніх відносин та благополуччя в родині, яка сповідує традиційне християнство, – протиставляється неприродному суспільному рухові, який тепер охопив західні „розвинуті, цивілізовані” суспільства.

Варто лише помислити, до чого призвів феміністський рух другої половини ХХ століття? До зубожіння національного генофонду сучасної Європи й США: маскулінізація (з французької мasculin перекладається як „чоловічий”) жіноцтва й фемінізація чоловічої статі; звідси – утвердження збоченських відносин, які вихолощують душевний і духовний світ людини; звідси – поглиблення самотності людського єства; звідси – втрата людиною орієнтирів в умовах сучасної глобалізації; у результаті – порушення гармонійної єдності „чоловіче – жіноче” як основи людського буття. Націоналізм повертає нас до природних, християнських основ. Натомість фемінізм закликає до руйнування природних законів і створення штучного світу, де людина втрачає саму себе, свою статеву сутність.

Ось чому українські націоналістки – не феміністки.

Олеся Горгота кандидат філософських наук, м. Київ

Применко О.Б.

Кандидат філософських наук, завідувач кафедри філософії МАУП (м. Київ)

Специфіка діяльності жіночих організацій в Україні

Актуальними залишаються питання ролі і значимості жіночих організацій в Україні. Які вони? Якими мають бути? Яке місце вони займають в українському громадянському суспільстві? Відповіді на ці та багато інших запитань потрібно формулювати, виходячи з розуміння сутності самої Жінки, її природи та призначення, даного Господом. Особливо важливим є звернення до соціокультурних умов буття української нації, де діяльність жіночих організацій має власну специфіку.

Як Олена Теліга розуміла роль жінки в суспільному житті. Вона вважала, що саме у співпраці з чоловіками повинні шукати жінки своє місце в громадському житті. О.Теліга дуже скептично ставилася до феміністичних організацій, які ізолюються, «творять свій власний «баб’ячий» світ з наївними журналами, зібраннями, підкреслюючи на кожному кроці і на кожному слові свою рівність з чоловіками і в той же час вкладаючи в свою справу чисто бабську наївність і дрібнічковість». Жінки ніколи самі, на її думку, не зможуть творити цікавої газети, журналу, клубу. (Надія Миронець. Постать Олени Теліги в епістолярному контексті / Теліга Олена. Листи. Спогади / Упорядник Надія Миронець. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. – с. 19) З цим погоджується доктор історичних наук, видатна дослідниця творчості Олени Теліги Надія Миронець.

«Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні феміністичні організації, жінка може розвинутися цілковито», – пише Олена Теліга у своїх листах.

У них ми знаходимо багато в’їдливих, іронічних закидів на адресу жіночих журналів, їхніх авторів і редакторів. Зокрема, про журнал «Жіноча доля» вона писала: «Боже мій! Що за пригнічена назва!», а про один із номерів журналу «Нова хата», що виходив у Львові за редакцією Лідії Бурачинської, писала: «На першому пляні там був вірш «Жнива». Боже, що це за вірш! Ні розміру, ні рим, ні змісту! І переважно всі жіночі журнали повні такими творами!»

Ростислава Федак, заступник голови Союзу українок України ототожнює початок історії українського жіночого руху й початок ідеології фемінізму. Така позиція є не досить правильною та коректною. Феміністична ідеологія в Україні ніколи не мала ні чіткого формулювання, ні поширення. Виходячи з соціокультурних реалій, які заперечують існування гендерної нерівності в історії української нації.

Сама Р.Федак зауважує, що лідери жіночого руху не мали наміру «відчужуватись від мужчин на полі загальних стремлінь та ізольовувати жіноче питання від інших суспільних задач», а також те, що «справа жіноча мусить розвиватись рівнобічно з іншими соціальними справами» (Рибак – Маланчук О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на Західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст. – Чернівці, 2006.-С.209). До того ж, «закономірністю у формуванні феміністичної ідеології було те, що жінки спиралися на підтримку когось із чоловічої статі» (Ростислава Федак, «Роль і завдання українського жіночого руху в сучасній Україні. Піднесене почуття самовизначення жінки для впровадження змін», від 16 січня 2014 р).

У виступі відомої лідерки жіночого руху в Україні знаходимо також таке: «Союз українок, створений 21 лютого 1917 року, став осередком політичного просвітительства та політичної активізації аполітичного жіноцтва, відкидав штучний політичний фемінізм». Очевидно, тут змішані різні визначення поняття фемінізму та його впливу в українському жіночому русі.

Це стає зрозумілим у подальшому розгляді мети та завдань діяльності жіночих організацій, розглядуваних п. Ростиславою Федак. Ніде в жодному пункті, перерахованому нею, не йшлося про боротьбу за гендерну рівність в Україні як визначальної мети, в тому числі СФУЖО. Всюди насамперед йшлося про боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу.

Так само в інших статтях, де описується історія жіночого руху в Україні, стверджується думка, що його фундаментом було не відособлення від чоловічих організацій та самореалізація жінки в суспільстві незалежно від чоловіка, але тільки – збереження багатої спадщини української нації та виховання в її дусі наступних поколінь з метою розбудови Української Держави.

У такому руслі є незрозумілими слова представниці українського жіночого руху: «Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на утвердження основ гендерної рівноваги, гендерної демократії [Гендер (gender) – соціальна стать. Поняття, що визначає соціальну стать людини на відміну від біологічної статі (sex). Гендерна демократія – це система волевиявлення двох статей – жінок і чоловіків у громадянському суспільстві як рівних у можливостях і правах, що законодавчо закріплені й реально забезпечені у політико-правових принципах, діях, розбудові суспільних і державних структур з урахуванням гендерних інтересів, потреб. Визначення подані на основі дослідження “Гендерний аналіз українського суспільства”. – К., 1999. – С.13, 15.], статевої збалансованості в суспільстві» (Людмила Смоляр, «Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі»).

Людмила Смоляр називає жіночий рух в Україні «чинником гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі». Тут є очевидна спекуляція поняттями, розуміння яких далекі від історичних реалій української нації. Відомо, що українська історія ніколи не знала «гендерної нерівності», ще життя давніх слов’ян жінки завжди були рівними чоловікам. В українському суспільстві кожен виконував свої функції, задля його гармонійного розвитку.

Поглядів, подібних Л.Смоляр, тепер в Україні занадто багато, щоб можна було їх ігнорувати. Спотворюючи бачення українських традицій, «феміністки» намагаються означити жіночі організації, які виникали в Україні з кінця ХІХ століття як феміністичні, таким чином накидаючи українському жіночому рухові хибні: мету, завдання та специфіку діяльності.

Отже, фундаментальною рисою усіх жіночих організацій, які створювалися і які можна назвати українськими, є діяльність у руслі державотворення, разом із чоловіками. Таким є Жіноче товариство імені Ольги Басараб та Олени Теліги – асоційований член Організації українських націоналістів (голова – Богдан Червак). Специфіка товариства – у всебічному сприянні чоловікам-націоналістам, які борються за Україну, в тому числі у її східних регіонах; а також виховання Проводу Української Нації. Бо збереження та примноження роду – це природа кожної української жінки.

УДК 329.7-055.2(4)(09

Кісь Оксана Романівна

Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України (Львів, Україна), президентка Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії kis@ucu.edu.ua

ЖІНОЧІ ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ: КЛЮЧОВІ ТЕМИ І ПІДХОДИ У ЗАХІДНІЙ ФЕМІНІСТСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Споконвіку стан війни передбачав жорсткий ґендерний розподіл простору та ролей: поле битви вважалося місцем, що належить виключно чоловікам-воїнам, тоді як жінкам слід було залишатися вдома, в тилу, дбати про сімейне вогнище під захистом своїх чоловіків і свого війська. Звичний погляд на взаємозв’язок поміж гендером і війною полягає в тому, що чоловіки творять війну, а жінки творять мир. Інтереси жінок рідко враховували у воєнних стратегіях через поширене припущення щодо суто чоловічої природи війни. Лише у ХХ ст. чітке розмежування гендерних ролей у воєнний час було підважене. За слушним спостереженням Люсі Ноакс “Усталені гендерні ролі можуть практично не зазнати змін через вчинки незначної кількості індивідів, які заповзялися зруйнувати умовності. Лише коли велике число людей починає діяти у спосіб, що переходить встановлені соціальні границі – як тоді, коли жінок масово залучають до війська – ті ролі виявляються підваженими”.1

Не таємниця, що традиційна андроцентрична західна, радянська, і українська історіографії Першої та Другої світових воєн (як і інших знакових збройних конфліктів) незмінно зосереджувалися на політичних та мілітарних аспектах війни, послідовно аналізуючи та висвітлюючи події і факти, пов’язані з геополітичними інтересами країн-учасниць, командуванням, військовою стратегією і тактикою, перебігом бойових операцій, параметрами збройних сил тощо. У такої історії війни було саме чоловіче обличчя, адже чи не усі політичні лідера, воєнне командування і абсолютна більшість військовослужбовців усіх рівнів були саме чоловіками.

Лише в останні десятиліття, коли у світовій історичній науці відбувся так званий “антропологічний поворот”, увагу дослідників нарешті привернули люди – безпосередні учасники та свідки війни: полонені, мешканці окупованих територій, евакуйовані, біженці, колаборанти, учасники рухів спротиву, примусові робітники, медики, працівники тилу. Досвід цих не-мілітарних груп суттєво розширив саме уявлення про війну та воєнну історію. У цьому новому дослідницькому полі жінки посіли значне місце. Однак панівні гендерні стереотипи, які пронизували наукове знання, обумовили доволі однобічний погляд на жіночий досвід війни та надто вже однозначну оцінку впливу воєнних подій на життя жінок. Дослідники схильні були бачити у жінках насамперед жертв воєнних подій, докладно вивчаючи страждання і втрати, що їх зазнавали жінки внаслідок воєнного хаосу і насильства.

Із піднесенням феміністських студій в історичних науках та формуванням жіночої історії як відносно самостійно ділянки досліджень у 1970-80-х роках, виникли нові підходи до вивчення жіночого досвіду війни, і насамперед – двох світових воєн. Саме феміністки першими поставили питання про те, щоб “надати голос жінкам” – запитати їх самих про пережите і довідатися їхню власну оцінку тих подій, а не приписувати їм ті чи інші значення з чоловічої перспективи. Серед основних напрямків розвитку феміністських досліджень війни стали такі:

дослідження участі жінок у діючих арміях, бойових діях на фронті та допоміжних службах (медицина, постачання тощо)

дослідження участі жінок у воєнних зусиллях в тилу та підтриманні соціально-економічних структур воюючих суспільств

жіноче тіло і сексуальність у воєнний час

жіноче повсякдення в умовах окупації

зміни суспільного гендерного укладу у час війни та у повоєнний період

жінки у ролі воєнних злочинців

жіночий досвід гетто, концтаборів, примусової праці та інші.

Суспільство та чоловіки-військовослужбовці по різному реагували на жіночу присутність у війську: у різних країнах настрої та відповідні регламенти коливалися від ворожості і подальшої заборони жінкам використовувати зброю чи обмеження їхньої ролі до певних допоміжних функцій (як у Британії та Німеччині, де жінки служили у підрозділах протиповітряної оборони, але не стріляли з зенітних установок) до державного заохочення мобілізації жінок і повномасштабного використання жіночий підрозділів у бойових діях (як в СРСР, де протягом Другої світової війни на фронті побувало близько 800 тис. жінок-вояків). Та чи не у всіх культурних контекстах громадськість здебільшого виказувала недовіру та упередження щодо жіночої військової служби. Витоки негативної такої настанови криються в одвічних переконаннях, що присутність жінок у військових підрозділах спричиняє небажані інтимні зв’язки, ревнощі і суперництво серед чоловіків і тому ставить під загрозу чоловічу згуртованість та боєздатність підрозділів. Багато хто ставив під сумнів насамперед сексуальну мораль жінок-військовиків у переважно чоловічому середовищі, хоча факти свідчили про протилежне (як наприклад у США та Британії).

Панівний гендерний лад позначився на форматі жіночої участі у збройних силах у часи війни. Ті, що служили у допоміжних військових підрозділах (у США, Великобританії та Німеччині) як клерки, зв’язківці, берегова охорона, медичний і технічний персонал, водії, не виходили за межі усталеного status quo. Навіть коли жінки служили у діючій армії, їх часто формували у суто жіночі бойові підрозділи (усім знана ескадрилья бомбардувальниць “Нічні відьми”); лише одиницям з жінок-військовослужбовців вдалося досягти високих воєнних звань та командних посад. І попри те, що жінки наражалися на такий самий ризик та демонструвати однакову з чоловіками відвагу, їхню звитягу визнавали і винагороджували значно рідше.

З огляду на те, що військо традиційно сприймається як особлива винятково-чоловіча інституція, вимоги до жінок-військових були суперечливими: щоб бути прийнятими бойовими побратимами і заслужити визнання своїх компетенцій, жінки мали відмовитися від значної частини атрибутів власної жіночності (жіночого одягу, косметики, зачісок тощо); проте водночас від них очікували проявів суто жіночих чеснот (турботи, психологічної підтримки, співчуття). Не слід також недооцінювати внесок допоміжних і обслуговуючих підрозділів (постачання провізії, медична служба, санітарно-побутові функції), де переважали жінки, які, хоч і не воювали зі зброєю в руках, але фактично перебували у польових умовах в безпосередній близькості до лінії фронту, а їхня праця (хай якою триваіальною і традиційно-жіночою вона здається) була вкрай необхідна для повноцінного функціоннування і боєздатності війська. Такі тривіальні і буденні жіночі заняття, як приготування їжі, прання та ремонт одягу в умовах фронту набували цілком іншого смислу – це була невід’ємна частина воєнних зусиль, а не побутова діяльність.

Аналізуючи різноплановий вплив реалій і досвіду війни на жінок, історики феміністського спрямування виявили парадоксальні позитивні сторони: воєнний час посприяв певній емансипації жінок (зокрема, в країнах Заходу) – а саме, входженню жінок до низки сфер та занять, що раніше вважалися суто чоловічими, а також суттєво розширив спектр соціальних ролей, прийнятних для жінок. Протягом обох світових воєн мільйони жінок опанували професії, що доти були недоступні для них, здобули цінні знання і новий досвід, в тому числі – кар’єрний і керівний, їхні амбіції та самооцінка суттєво зросли.

В силу загальної мобілізації усіх людських ресурсів під час війни відбувається розмивання і послаблення жостких меж маскулінності і фемінності (жінки часто виконують суто чоловічі ролі – годувальника, голови родини, часом беруть безпосередню участь у бойових діях). Проте щойно війна закінчується, ситуація змінюється – повсюдно відбувається реставрація традиційного досвоєнного гендерного ладу, і жінки зазвичай попертаються (охоче чи ні) до своїх традиційних ролей та занять (насамперед, дружини, домогосподині, матері). У повоєнний час практично у всіх країнах учасницях відбулося масове витіснення жінок зі сфери професійної праці та військової служби назад у їхні традиційні ролі.

Дослідники одностайні в тому, що дві світові війни мали демократизуючий та гендерно-врівноважуючий вплив на суспільства воюючих країн, однак здобутки і визнання жінок і чоловіків були нерівними. Більшість урядів, наголошуючи на потребі винагородити та реінтегрувати ветеранів, запровадили пронаталістські проекти та соціальні програми для підтримки народжуваності та зміцнення родин, але нехтували вимогами жінок щодо працевлаштування та рівної оплати праці, хоча під час війни підтримували такі принципи. Під гаслом “відновлення нормального життя” відбувалася й реставрація усіх консервативних довоєнних гендерних норм. Парадоксальним чином, у повоєнні роки не спостерігалося ніякого масового феміністського руху, спрямованого на збереження і закріплення здобутих жінками суспільних позицій чи розширення їхніх прав як результат визнання їхніх воєнних зусиль. Причина почасти в тому, що жінки-ветерани постійно стикалися з політикою систематичного замовчування чи ігнорування їхнього внеску у перемогу, що власне й не дозволило їм сформувати колективну ідентичність жінок-вояків.

У роки війни жіноче тіло та сексуальність набували особливого і вкрай амбівалентного значення: з одного боку, тіло могло стати додатковим фактором ризику, наражаючи жінок на різні форми сексуального насильства в умовах беззаконня і правового хаосу; з іншого боку, частина жінок використосувала своє тіло та сексуальність як додатковий ресурс, за допомогою якого можна було виживати у надзвичайних обставинах війни. Одним з проблематичних аспектів цієї теми є питання про характер сексуальних стосунків поміж представниками окупаційних військ та органів влади і місцевими жінками: на окупованих територіях мали місце як згвалтування, сексуальне насильство і тортури, так і інтимні стосунки за взаємною згодою (з різних мотивів), а також проституція у різних формах. Історики феміністської школи наголошують, що в умовах окупації дуже складно провести чітку межу поміж добровільними сексуальними контактами, проституцією заради виживання і сексуальним насильством, оскільки фактично відносини між чоловіками окупаційної влади і місцевими жінками були нерівними: перші посідали силу, владу та ресурси, тоді як інші були повністю узалежнені від волі окупанта.

Досвід японської, німецької та радянської армій в роки Другої світової у тому, що стосується сексуальних стосунків вояків, був дуже різним: якщо Вермахт організував воєнно-польові борделі для задоволення сексуальних потреб свої вояків, до яких залучали жінок арійської раси та слов’янок на добровійльній основі, то японці у своїх військових борделях примусово використовували жінок завойованих ними націй (китаянок і кореянок) як сексуальних рабинь; Червона Армія не знала офіційних борделів, натомість там набув поширення інститут “похідно-польових жінок”, в межах якого командири отримували сексуальні послуги нижчих за рангом жінок-військовослужбовців в обмін на своє покровительство. В усіх трьох випадках, однак, простежується одна спільна риса: військо визнає і знаходить спосіб задовільнити сексуальні потреби (і права) військовослужбовців-чоловіків, тоді як жінок (чи то поневоленого народу, чи співвітчизниць, чи навіть посестер по зброї) використовують інструментально – як засіб задоволення таких чоловічих потреб. Жінки фактично позбавлені права на власне тіло і його недоторканість, на час війни воно “націоналізоване” і поставлене службу війську.

Історики, які вивчають жіночий досвід подій минулого, повинні усвідомлювати, що жінки, хоч і терпіли великі втрати і страждали у часи воєн, однак далеко не всі і не завжди поводилися як пасивні жертви надзвийчайних обставин. Навпаки, навіть у гетто і концтаборах та на примусовій рабській праці у нацистській Німеччині, де права, ресурси і можливості жінок були вкрай обмежені, вони активно використовували свої попередньо набуті гендерно-обумовлені знання, навички та досвід, виробляючи і застосовуючи власні – суто жіночі – стратегії виживання, спротиву і пристосування до нелюдських умов. Де б не опинялися українські жінки під час воєнних конфліктів протягом ХХ ст. – на окупованих теренах чи у партизанських загонах, в евакуації чи у засланнях, у червоній армії чи у національному підпіллі – вони долали усталені віками гендерні стеротипи про жінку-жертву війни, а беручи до рук зброю, доводили що образ жінки-миротворця також не є універсальним. Жінки в різний спосіб проявляли свою дієздатність. Завдання істориків – не лише “робити жінок видимими”, вивчаючи і висвітлюючи їхню участь і внески у ті сфери, які традиційно вивчає воєнна історія. Наше завдання – досліджувати увесь і всілякий жіночий досвід війни, навіть той, який не вкладається в тісні рамці андроцентричної історії і не відповідає усталеному героїчному наративу про воєнний подвиг чи військову звитягу. Важливо визнати будь-який аспект минулого вартим історичного дослідження з тим, щоб жіночий досвід – хай яким тривіальним, буденним і негероїчним, а часом навіть контроверсійним він був, ставав невід’ємною повноцінною частиною української Історії, а не лише скромним додатком до неї. Жінки були і є половиною українців, їхнє минуле таке саме значуще, як і те, що досвідчили чоловіки.

Зважаючи на реалії нинішньої України, слід наголосити: вивчення жіночого досвіду і включення його в національно історію на рівноправних засадах дозволяє/допомагає інакше сприймати, розуміти і оцінювати наше сьогодення. Так само, як Майдан не обмежувався лише барикадами у центрі столиці, а простягався і пульсував далеко за периметром власне майдану Незалежності (на численних кухнях, у лічницях, у прес-центрах, в офісах адвокатів, у судових залах, тощо), де зусилля тисяч жінок забезпечували його тривання і перемогу, так само і нині фронт не обмежується лише лінією збройного протистояння чи власне територією АТО: мільйони українських жінок беруть участь у цій війні, роблячи свій внесок у боротьбу і перемогу, як волонтери, медики, юристи, журналісти… Історія і сучасні вкотре переконують нас, що війна – то не лише фронт, а історія війни – не лише історія бойових дій. Попри усі страждання і втрати, жінки України були і є не лише жертвами війни, не лише пасивними об’єктами історичних катаклізмів – вони були і є дієвими учасницями усіх подій та процесів, суб’єктами історії. Ролі жінок були відмінними від чоловічих, але однаково значущими для історичного поступу. І саме з цієї позиції феміністська жіноча історія підходить до вивчення жіночого минулого.

1 Noakes, Lucy. 2006. Women in the British Army: War and the Gentle Sex, 1907-1948. New York: Routledge. – Р. 3

Ви можете залишити свій коментар: