Об'єднання українських товариств Латвiї   Rotating Header Image

Людмила Бєлинцева: «Одна справа, коли українська вистава ставиться в Рівному, й інша справа – коли в Ризі»

Про життя українців у Латвії, сторічний ювілей латиської української діаспори, Ризький народний український театр і Ризьку державну українську школу, про українську душу і характер, про культурні проекти і контакти українців, які проживають у Латвії, ми поговорили з Людмилою БЄЛИНЦЕВОЮ, головою Об’єднання українських товариств Латвії (ОУТЛ), головою правління Спілки українців Латвії.

– Пані Людмило, як сталося так, що Латвія стала для вас другою батьківщиною?

– Народилася я на Рівненщині. Школу закінчила добре, із золотою медаллю. У цей час відзначався якийсь ювілей комсомолу. Так я стала учасницею туристичної поїздки столицями республік європейської частини СРСР, організованої для комсомольських активістів. Уночі ми їхали в поїзді, а вдень оглядали чергову столицю. Скрізь було холодно, вогко, дощ, сніг. Нам пощастило лише в одному місті – Ризі. Гарне місто, прекрасна погода, блакитне небо, білий корабель «Олександр Пушкін» у порту. І я для себе вирішила: хоч у ПТУ – але тільки в Ригу. Ми ж тоді були однією країною.

Так і сталося. Я вступила до Ризького політехнічного інституту, здобула спеціальність математика-програміста. Уже за часів перебудови закінчила інститут ще раз за спеціальністю «економіка».

Після закінчення інституту я дуже хотіла повернутися в Україну. Але за розподілом мала відпрацювати три роки. Це довга історія. Одним словом, я залишилася у Ризі. А потім вийшла заміж, народилися діти…

– А потяг до заняття громадською діяльністю ви відчували і раніше?

– Так, активною я була завжди. У комсомолі мені було цікаво. І профспілковою активісткою теж була, навіть працювала звільненим секретарем міськкому профспілки. Тож осторонь громадського життя ніколи не була, на одних лише домашніх справах не замикалася. Хоча була велика квартира, і город, і дача: усе як годиться. І я скрізь встигала.

А коли розвалився Радянський Союз, у Латвії виявилося багато негромадян – людей, яким не давали ніякого громадянства. Усі почали говорити про самоідентифікацію: хто ми, де ми і як у цьому суспільстві опинилися? В Латвії почали створюватися товариства національних меншин. За радянських часів такого не було, люди не ділилися за національностями, головним було те, який ти фахівець, яка ти людина, чи гарний ти друг, як ти спілкуєшся?

Але після 1991 року в Латвії склалася така ситуація, що головна нація має свою культуру, і вона важливіша. А ми хто? За переписом 1991 року в Латвії проживало 95 тисяч українців при загальній чисельності населення у 2,6 мільйона осіб. Зараз населення Латвії – 1 мільйон 900 тисяч осіб, а українців – близько 53 тисяч. Тобто під час еміграції багато хто виїхав – до Росії, України, дуже багато латвійських українців виїхало на Захід, коли відкрилися кордони і Латвія стала самостійною. Решта вирішили, що треба залишитися, вирішили якимось чином самоідентифікуватися. Хто більшою мірою, хто меншою. Я – одна з тих, хто створював українське товариство «Водограй» у Резекне .Я активно працювала в ньому, очолювала по черзі з Миколою Мазуренко. м.

А потім я влилася в загальну діяльність, завдяки Володимиру Луговському, який об’єднав латвійських українців, проїхавши по всій території Латвії і створивши Об`єднання українських товариств Латвії.

Схожі процеси відбувалися і в Естонії, і в Литві. Люди відчували такі ж проблеми, як і в Латвії, так само об’єднувалися. Відмінності, звичайно, є. В Естонії, наприклад, українська діаспора розкололася на дві – «західників» і «східняків».

А в Латвії, завдяки Володимиру Луговському, сформувалася єдина діаспора. Він дуже багато для неї зробив, допомагав фінансово, зібрав необхідні документи, зареєстрував Об`єднання українських товариств Латвії,  але головне, він об’єднав усі містечкові товариства українців в одне Об`єднання,( хоча, при цьому, вони залишились таким ж самими організаціями).

– Діаспора українців у Латвії дійсно вже переступила віковий рубіж?

– Сторіччя української діаспори в Латвії ми відзначили у 2011 році. Є офіційні документи, знайдені в одному з архівів латиським професором Еріком Екобсоном, які підтверджують, що в січні 1911 року в Латвії була офіційно створена громадська організація українців «Громада».

У 2010-му ми готувалися до сторічного ювілею Української громади Латвії. Але сталася трагедія – раптово помер Володимир Луговський. Що робити? Потрібно готуватися до ювілею. І почали готуватися. Ніякого офіційного керівництва у Спілки українців Латвії на той момент не було. Був актив. І так, в темпі, організували міжнародну конференцію, присвячену 100-річчю «Громади». Крім цього, пані Марія Семенова, учителька української мови, організувала український народний театр у Ризі. Я її підтримала.Прем’єра театру відбулася на другий день міжнародної конференції – постановкою «Наталки-Полтавки». На цій виставі був присутній Іван Драч, який тоді сказав: «Наталку-Полтавку» я бачив сто разів, але чому, подивившись її у вас у Ризі, я розплакався?». Хоча, звичайно, у виставі були задіяні непрофесіонали. Але грали вони з душею. І одна справа, коли українська вистава ставиться в Рівному, й інша – коли в Ризі. Тому, напевне, і атмосфера на нашій виставі була особливою, і це всім передалося.

А ще у Ризі діє єдина на пострадянському просторі державна українська школа – далеко від України. У цій школі навчається багато дітей, не лише українці. Вона розташована в самому центрі міста і відрізняється тим, що випускники школи знають, як мінімум, чотири мови. Українській школі вже 20 років.

Щодо театру, під час святкування 100-річчя ми побували в кожному товаристві українців. Нас добре зустрічали, хлібом-сіллю. І ми таким чином рухалися вперед. Зараз у народного українського театру вже три вистави у репертуарі. До ювілею Лесі Українки ми поставили «Лісову пісню». Потім – «За двома зайцями». А зараз, до ювілею Тараса Шевченка, поставимо «Назара Стодолю». Це, звичайно, досягнення. Хоча колись в української громади Латвії вже був свій театр – під час Першої латвійської республіки і правління Карліса Ульманіса.

–Як популяризується українська культура на рівні Об`єднання українців Латвії?

– Кожним із 15 місцевих товариств українців створені свої творчі колективи – наприклад, два пісенних колективи, або навіть три. Юні виконавці воліють співати разом із ровесниками, аналогічно – представники старшого покоління. Створюються і нові колективи. Але в цілому напрямок усієї нашої діяльності – об’єднання, залучення молоді до життя діаспори. Люди радянського покоління звикли до громадського життя – ходити на збори, проявляти ініціативу, жити активно. Якщо вони помруть – ніякої діаспори не буде. Хочемо ми того чи ні, навіть у такому замкненому просторі, як Латвія, відбувається асиміляція. Укладаються змішані шлюби, масово виїжджає молодь. Це в Донецьку йдеш – одні молоді обличчя. А у нас – одні старики. Тому залучення молоді для нас є дуже актуальним завданням.

Хоча все тримається на ентузіазмі. Доводиться шукати кошти. Іноді вдається умовити допомогти «Приватбанк» – у нас у Латвії є свій «Приватбанк». І він іноді нам допомагає. Іноді допомагає почесний консул України в Латвії пан Степанов. Допомагають і пересічні українці.

– Що вас ріднить з Донецьком?

– Шість років тому я почала користуватися килимком Ляпко. Сталося це випадково. У Миколи Григоровича в Латвії є друг – Микола Колотило. Одного разу, коли до нього приїхав Микола Ляпко, він запросив мене в гості – показати, що в Латвії теж є українці, посидіти, українські пісні заспівати.

А у Миколи Колотила – 25 гектарів землі. На цій землі він вирив величезний котлован, заповнив його водою, а в центрі насипав острів, контури якого повністю повторюють контури Латвії. Назвав його міні-Латвія. Тут і копія будівлі Ради міністрів Латвії буде, тільки побудована догори ногами – дах унизу, фундамент нагорі – так, як іноді приймає такі рішення…  Тут же встановлений величезний семиметровий троянський кінь.

Коли Микола Григорович Ляпко дізнався, чим я займаюся, запропонував приїхати у Донецьк, подивитися на роботу його офісу, його менеджерів, так би мовити, з боку, свіжим поглядом. Може, щось змінити, порадити, підказати – менталітет бо в мене все-таки український, хоча за 45 років життя в Латвії він, звичайно, трохи змінився. Ось я і приїжджаю в Донецьк як гість, як людина, яка трохи інакше дивиться на звичні для донеччан речі. Шахтарську столицю я вже навідувала кілька разів.

– А яка історія недавньої публікації про козаків і Анатолія Власенка в Латвії?

– Почалося з того, що Анатолій Дмитрович прийшов привітати Миколу Григоровича Ляпко з якоюсь офіційною (або неофіційною) датою і вручити йому якусь нагороду: орден чи медаль. І Микола Григорович нас познайомив. І він мені каже: у вас є своє козацтво, а у нас – своє. Так і виникла ідея поїздки. Але мета спочатку була поставлена організувати поїздку так, щоб вона була цікавою не лише українцям, а всім національним меншинам. У результаті Власенко прислав мені інформацію про проект скопійованих з втрачених в Чорнобилі орнаментів Полісся проект «Небуття». Коли я ознайомилася із цим проектом, він мене зацікавив, і я запропонувала організувати виставку орнаментів  у Латвії. Вийшло справді цікаво. Зібралося багато людей. Виставка була проведена в самому центрі Риги, ми орендували приміщення у «Будинку Москви» в хорошій галереї, виставили там усі експонати на красивих вітринах. І захід пройшов на дуже гідному рівні.

Валентин ХОРОШУН.

За матерiалами http://donetshina.ucoz.org

Ви можете залишити свій коментар: